Інформаційна записка «Мінімальна заробітна плата: світовий досвід та українські реалії»

  Питання організації заробітної плати і формування її рівня складають основу соціально-трудових відносин у суспільстві та включають нагальні інтереси всіх учасників трудового процесу. Будь-які зміни, що стосуються оплати праці, прямо чи опосередковано впливають на доходи всіх верств населення, а також на найважливіші макроекономічні показники.

[ Детальніше: Інформаційна записка «Мінімальна заробітна плата: світовий досвід та українські реалії» ]

Інформаційна записка «Ризики на ринку праці та шляхи їх мінімізації»

Зважаючи на гостру політичну та соціально-економічну ситуацію в країні, темпи зростання показників ринку праці в 2014 році дещо сповільнились, однак не є критичними.             Рівень безробіття в Україні продовжує сягати 7,2 % і залишається нижчим, ніж у країнах Європейського Союзу, де він становив 11% (зокрема, в Греції та Іспанії, відповідно, по 27%, Хорватії та Кіпрі - 17%, Португалії – 16%, Словаччині – 14%, Ірландії та Болгарії – 13%).             Однак за офіційною інформацією Мінсоцполітики у поточному році очікується зменшення чисельності зайнятих економічною діяльністю до 20,15 млн.осіб та зростання рівня безробіття населення у віці 15-70 років (за методологією МОП) до 8,2 %. Рівень зайнятості у віці 15-70 років в 2013 році, порівняно з минулим роком зріс на 0,3 в.п. та досягнув 60,3 %.

[ Детальніше: Інформаційна записка «Ризики на ринку праці та шляхи їх мінімізації» ]

Взаємозв’язок конкурентоспроможності та продуктивності вітчизняного ринку праці

У системі індикаторів національної конкурентоспроможності продуктивність праці займає перше місце. Від рівня і динаміки продуктивності праці залежать рівень і якість життя громадян та соціально-економічний розвиток країни, формування її конкурентних переваг і позиція на світовому ринку, оскільки в результаті підвищення суспільної продуктивності праці підвищується кількість створених споживчих вартостей та оплата праці, знижуються витрати, чим створюються передумови для підвищення конкурентоспроможності. Динаміка показників індексу конкурентоспроможності у 2006-2014 роках   Проглядається певна кореляція між рівнем продуктивності праці за країнами та рівнем доходу на душу населення. Так, перша десятка країн за рівнем продуктивності праці (США, Швейцарія, Гонконг, Швеція, Сінгапур, Норвегія, Канада, Об'єднані Арабські Емірати, Німеччина та Катар) за класифікацією IMD World Competitiveness Center (Світовий центр вивчення конкурентоспроможності) входить до перших 25 країн світу за рівнем доходу на душу населення за класифікацією Світового Банку. Такий аналіз дає підставу стверджувати, що одним з пріоритетів стратегії розвитку національної економіки має стати підвищення показника продуктивності праці. Відповідно до сьогоденних реалій заробітна плата і продуктивність праці повинні рости синхронно. Якщо заробітна плата зростає з відставанням від продуктивності праці, то це веде до того, що на економіку може обрушитися криза надвиробництва і тоді на неї чекають великі потрясіння. Якщо ж зростання продуктивності праці випереджає темпи зростання заробітної плати, то це може призвести до інфляційних процесів. Міжнародна організація праці визначає продуктивність праці як суму ВВП, поділену на кількість працюючих осіб.  МОП вважає, що ВВП – це основа оцінки динаміки виробництва і споживання продукції в країні, тому його збільшення або зниження показує зростання або падіння продуктивності праці в цілому по країні. З цим можна цілком погодитися і розрахувати за такою ж формулою продуктивність праці в Україні:         Продуктивність праці та заробітна плата в Україні у 2006-2013 рр. (на одного працюючого, за рік, у доларах США, у фактичних цінах)   Стандарти оплати праці в Україні залишаються невисокими порівняно з заробітною платою у країнах-сусідах. Середня заробітна плата у доларовому еквіваленті за 2013 рік становила: в Україні – 408 дол.США (у 2012 році 378,6), у Польщі – 1800 дол.США; Росії – 900 дол.США; Чеській Республіці – 1300 дол.США; Румунії – 579 дол.США. Частка заробітної плати в собівартості продукції складає 4-12 %, що як з економічної, так і з соціальної точки зору означає неефективне використання трудового потенціалу. Питома вага витрат на робочу силу в собівартості виробництва та оплати найманої праці робітників у ВВП також є низькою. У цілому частка оплати праці у ВВП в Україні становить 52 %, тоді як у країнах Європейського Союзу – в середньому 65 %.   Також, можна порівняти, як змінювались продуктивність праці та заробітна плата:   Як показує динаміка, останнім часом спостерігається розрив між зростанням заробітної плати та продуктивністю праці – заробітна плата зростає швидше продуктивності. До основних причин такої динаміки можна віднести значну частку тіньової економіки, катастрофічну застарілість матеріально-технічних засобів виробництва, відсутність доступних енергоресурсів, неефективно побудовані бізнес-процеси на вітчизняних підприємствах, бюрократія і адміністративні бар’єри з боку держави для економіки. Проте, це спостерігається не тільки в Україні, а й у розвинених країнах, де завжди дуже уважно відслідковували динаміку продуктивності праці і намагалися стримувати необґрунтоване зростання заробітної плати. Загалом занизька продуктивність праці є ключовою проблемою українського ринку праці. Але ця проблема залишилась поза увагою також і експертів, і, що зовсім дивно, роботодавців. Певною мірою це пояснюється тим, що модернізація економіки, запровадження нових технологій, на необхідності чого найчастіше наголошували представники саме цих груп, має забезпечити і адекватне зростання продуктивності праці. На сьогодні Україна за продуктивністю праці відстає від сусідніх країн на 28,8–70,6% (максимальне відставання від Чехії, мінімальне – від Казахстану). Відставання обумовлене переважно використанням застарілих технологій, але впливає і складність процесу звільнення найманих працівників. У багатьох випадках – головним чином, це стосується приватизованих в минулому державних підприємств – роботодавці все ще утримують зайву робочу силу. Значно більшу увагу в українському соціумі приділяють занизькій оплаті праці. І дійсно, заробітки українців значно поступаються сусіднім країнам: максимальний розрив – 1392 дол. на місяць, або 77,3% – із Польщею, мінімальний – 171 дол., або 29,5% – із Румунією. Впродовж останніх років має місце тенденція до майже однакової питомої ваги заробітної плати і соціальної допомоги та інших одержаних поточних трансфертів у доходах населення. Так, у 2013 році питома вага заробітної плати у доходах населення склала 39,9 % замість гранично допустимої 65%, а соціальної допомоги та інших одержаних поточних трансфертів – 35,5 %. Отже, держава за рахунок підприємців доплачує від себе суттєві кошти, що впливає на ціни житлово-комунальних послуг, на податки і загалом створює конфлікт між найманими працівниками та роботодавцями. Держава при цьому лише здійснює перерозподіл коштів, отриманих від підприємницької діяльності. Такий підхід є демотивуючим фактором до високопродуктивної і якісної праці, що в свою чергу негативно впливає на конкурентоспроможність вітчизняної економіки. Тобто населення України все ще живе і за рахунок додаткових доходів, зокрема соціальної допомоги, і за рахунок заробітної плати. Звідси випливає висновок, що підвищення рівня оплати праці надасть можливість перерозподілити наявні фінансові ресурси. Водночас, про низький розмір заробітної плати свідчить також і частка працюючих бідних в Україні – 21% у 2013 році (у розвинених країнах – 4 – 10 %). Бідність жодним чином не стимулює працівників до продуктивної праці, та є викликом, що загрожує соціальній стабільності у державі,. Окрім прямих витрат у формі заробітної плати, іншими критеріями також є витрати на утримання працівників, зокрема, витрати на забезпечення працівників житлом, на професійне навчання, на культурно-побутове обслуговування тощо. Низька вартість праці не стимулює роботодавців на поліпшення організації виробництва і праці, підвищення його технічного рівня, зокрема, впровадження нових технологій, підвищення рівня механізації та автоматизації виробничих процесів; розширення масштабів використання й удосконалення техніки і технології; краще використання сировини та матеріалів; удосконалення управління виробництвом і скорочення витрат на нього; впровадження наукової організації праці, виробництва і управління; поліпшення використання основних виробничих фондів. Підвищення продуктивності праці та відповідно конкурентоспроможності підприємств є своєрідною компенсацією роботодавцям і державі підвищення ціни на трудові послуги. В свою чергу врівноваження і збалансування інтересів роботодавців та найманих працівників є запорукою соціальної, економічної і політичної злагоди в суспільстві. Отож, оскільки продуктивність праці є глобальним «барометром» національної економіки, можна порівняти її динаміку з індексом конкурентоспроможності України:   Як бачимо, зміна продуктивності праці неминуче тягне за собою відповідні зміни у конкурентоспроможності національної економіки. Проведений аналіз дає змогу зробити висновки, що заробітна плата, як основний мотивуючий фактор праці хоча і має значний вплив на продуктивність працівників, однак не є визначальним фактором. Федерація профспілок України вбачає підвищення продуктивності праці на вітчизняних підприємствах у масштабному оновлені основних засобів виробництва, модернізації інфраструктури економіки та здійсненні ефективного соціального діалогу. Одним з головних напрямків реформ, здатних зробити вітчизняну економіку конкурентоздатною та продуктивною, є розвиток інфраструктури. Важливість розвитку, а в деяких регіонах і відновлення, інфраструктурного комплексу обумовлюється тим, що такі його складові, як житлово-комунальне господарство, будівництво транспортних шляхів, розвиток газотранспортних систем та альтернативних джерел енергії, належать до стратегічно важливих напрямків економічної діяльності держави і національної безпеки. Міжнародна практика дає змогу зробити висновок, що капіталовкладення в інфраструктурний розвиток забезпечують множинний ефект, який проявляється у якісніших та доступніших суспільних благах для населення, створенні нових робочих місць, у тому числі в суміжних галузях, заощадженні ресурсів, збереженні довкілля та упередженні екологічних і техногенних катастроф (аварій), зменшенні витрат води та зменшенні тарифів на житлово-комунальні послуги. Усе це є запорукою ефективної та продуктивної економіки. Іншим дієвим засобом підвищення продуктивності має стати запровадження до національного законодавства, що регулює господарську діяльність, принципів виробничої демократії, як механізму упередження небезпек дестабілізації на виробничому і національному рівнях, створення умов згуртованості персоналу та стійкого розвитку підприємств. Також, для пришвидшення зростання економіки в посткризовий період та суттєвого покращення показника продуктивності праці, необхідно ініціювати перед Урядом наступні заходи: – встановлення економічно обґрунтованого рівня мінімальної заробітної плати, який забезпечував би відтворення трудового потенціалу працівника та включав сімейну та інвестиційну складові; – подолання надмірної диференціації в оплаті праці шляхом розробки та запровадження галузевих стандартів оплати праці; – ліквідація заборгованості з виплати заробітної плати та прийняття законопроектів щодо економічного захисту працівника у випадку затримки виплати належної йому заробітної плати та внаслідок неплатоспроможності роботодавця; – прийняття закону „Про довгострокове прогнозування, стратегічне планування і національне програмування соціально-економічного розвитку”, який повинен сприяти створенню довгострокової системи планування і прогнозування; – розробка довгострокового прогнозу розвитку видів діяльності; визначення основних макроекономічних пропорцій та темпів приросту ключових показників, в тому числі продуктивності праці на перспективу; – ліквідація диспропорцій в структурі підготовки кадрів та потреб економіки в кваліфікованих працівниках; – відновлення обліку продуктивності праці на макроекономічному та регіональному рівнях для оперативного реагування на її зміни, створення системи індикативного планування з включенням даного показника; – застосування механізмів прямого і непрямого впливу на створення і впровадження нових технологій: імпорт техніки і технологій та збільшення видатків на науку і освіту; – заохочення винахідницької та раціоналізаторської діяльності, створення структур передачі і трансферу технологій для комерціалізації винаходів як об’єкта права; – ліквідація структурних диспропорцій в частині розподілення інвестицій в основний капітал за технологічними секторами та збільшення частки інвестиційних вкладень в основний капітал секторів з високим та середньо-високим рівнями технологічності, зокрема надання податкових пільг та гарантій для довгострокових інвестиційних вкладень та проектів; – забезпечення перевищення темпів росту інвестицій в основний капітал над темпами росту ВВП країни; – проведення структурної перебудови промисловості за допомогою стимулювання попиту на продукцію інвестиційного призначення; – зменшення ресурсо- та енергоємності виробництва; – збільшення частки високотехнологічної продукції кінцевого виробництва та продукції з більшим вмістом доданої вартості; розробка та впровадження механізму відшкодування машинобудівним підприємствам витрат на інноваційне оновлення товарної номенклатури, котра є якісно новою для ринку; –   передбачення таких форм державної підтримки інноваційної діяльності, як: пільгові мита при імпорті інноваційних технологій та засобів виробництва, податковий кредит, державні гарантії, інноваційні гранти; для отримання державної допомоги передбачити фінансування інноваційної діяльності за рахунок власних коштів (створення інноваційного фонду за рахунок відрахувань з прибутку організації) як підтвердження інноваційної активності; –   контроль пріоритетних напрямів технологічного розвитку, які в подальшому стануть інноваційними точками росту, розподілення ресурсів через державні банки; – введення обов’язкового відрахування частки дивідендів на модернізацію основних фондів; –   стимулювання виробничо-технологічної кооперації з країнами – світовими технологічними лідерами для адаптації економіки до технологічних змін у світовій економіці в сферах енергоефективності, біотехнологій, інформаційних технологій, що відображаються у масових виробництвах; – формування територіально-виробничих структур, що мають власний експортний потенціал навколо вільних економічних зон та територій пріоритетного розвитку.                                                                   Департамент виробничої політики та                                                                 колективно-договірного регулювання

Розмір заробітної плати некваліфікованого працівника небюджетної сфери

Розмір заробітної плати некваліфікованого працівника небюджетної сфери за повністю виконану норму часу в нормальних умовах праці Місяць року Мінімальна заробітна плата Фактичний розмір прожиткового мінімуму Розмір заробітної плати некваліфікованого працівника не бюджетної сфери за повністю виконану норму часу в нормальних умовах праці Листопад 2010 907 1062   Грудень 2010 922 1062   Січень 2011 941 1104 1172 Лютий 2011 941 1121 1215 Березень 2011 941 1151 1235 Квітень 2011 960 1177 1270 Травень 2011 960 1206 1301 Червень 2011 960 1235 1335 Липень 2011 960 1180 1369 Серпень 2011 960 1123 1304 Вересень 2011 960 1116 1237 Жовтень 2011 985 1129 1229 Листопад 2011 985 1153 1244 Грудень 2011 1004 1159 1272 Січень 2012 1073 1162 1280 Лютий 2012 1073 1170 1271 Березень 2012 1073 1175 1281 Квітень 2012 1094 1174 1286 Травень 2012 1094 1179 1285 Червень 2012 1094 1200 1291 Липень 2012 1102 1189 1316 Серпень 2012 1102 1164 1303 Вересень 2012 1102 1159 1273 Жовтень 2012 1118 1165 1267 Листопад 2012 1118 1175 1274 Грудень 2012 1134 1177 1286 Січень 2013 1147 1190 1289 Лютий 2013 1147 1195 1297 Березень 2013 1147 1197 1303 Квітень 2013 1147 1205 1305 Травень 2013 1147 1220 1315 Червень 2013 1147 1267 1332 Липень 2013 1147 1247 1388 Серпень 2013 1147 1208 1364 Вересень 2013 1147 1208 1318 Жовтень 2013 1147 1231 1318 Листопад 2013 1147 1242 1345 Грудень 2013 1218 1252 1358 Січень 2014 1218 1281 1370 Лютий 2014 1218 1303 1398 Березень 2014 1218 1324 1424 Квітень 2014 1218 1361 1449 Травень 2014 1218 1438 1492 Червень 2014 1218   1583  

Черговий проект Концепції реформування податкової системи

В рамках роботи Комісії з питань податкової політики Громадської Ради при Міндоходів 13.06.2014 було презентовано проект Концепції реформування податкової системи. Вищезазначена Концепція - це черговий варіант реформування податкової системи України, який підготовлений Реанімаційним пакетом реформ (ініціатива громадських активістів, експертів та журналістів, що об’єднались для пришвидшення реформування країни сайт http://platforma-reform.org). Презентований проект Концепції викликав багато запитань та активізував дискусію членів Комісії, зокрема, стосовно пропозицій: -                             введення ставок податку на додану вартість на рівні 7% (для виробників сировини та матеріалів) та 17% (для кінцевої реалізації продукції); -                             спрощення процедури повернення бюджетного відшкодування ПДВ шляхом введення спеціальних рахунків, через які буде відбуватись відшкодування ПДВ; -                             зниження ставок єдиного соціального внеску для роботодавців до 18% з рівним перерозподілом між працівником та роботодавцем; -                         перегляд розподілу коштів Фондів соціального страхування та Пенсійного фонду України за статтями витрат, зокрема щодо коштів на новорічні подарунки, оздоровлення, навчання (перенавчання), додаткові доплати до пенсій (при втраті працездатності з причини виробничого травматизму та отримання інвалідності) з подальшим їх скасуванням. В цілому акценти презентованого проекту концепції було зорієнтовано на ПДВ, податку на прибуток та ЄСВ. Нажаль, не було запропоновано жодних пропозицій щодо реформування податку на доходи фізичних осіб. Взагалі проект Концепції не було позитивно сприйнято членами Комісії, оскільки теоретичні основи податкового регулювання, закладені в проекті, не відображають ефективного їх застосування на практиці. У зв’язку з цим, члени Комісії дійшли висновку, що зазначений проект Концепції реформування податкової системи потребує детального доопрацювання.   Департамент бюджетної політики та соціального захисту

Індекс економічної свободи

Індекс економічної свободи (Index of Economic Freedom) – показник, який розраховується  для більшості країн світу з 1995 року та безпосередньо впливає на розвиток підприємництва і притоку інвестицій. Індекс економічної свободи оцінює рівень лібералізації взаємодії держави і бізнесу та порівнює обмеження і перешкоди на шляху економічної діяльності, до яких вдаються уряди різних країн. Логіка Індексу базується на ідеї Адама Сміта, згідно з якою добробут країни залежить від ступеня свободи ринку і свободи економічної діяльності в ній. Економічна свобода – це фундаментальне право кожної людини контролювати свою власну працю і власність. В економічно вільному суспільстві індивідууми вільні самі обирати будь-який спосіб роботи, виробництва і споживання, а також інвестування. Така свобода повинна не обмежуватися, а навпаки охоронятися державою. В економічно вільних суспільствах уряди дозволяють трудовим ресурсам, капіталу і товарам вільно переміщуватися і утримуються від застосування заходів або обмежень свободи вище рівня, необхідного для забезпечення і захисту власне свободи. Дослідження Індексу економічної свободи відображає важливий взаємозв’язок між економічною свободою і соціально-економічними благами, такими як дохід на душу населення, темпи економічного зростання, розвиток людського капіталу, демократія, боротьба з бідністю і захист довкілля. З точки зору цінностей Індексу, максимальна економічна свобода або мінімум обмежень для бізнесу сприяють зростанню продуктивності в країні і відповідно зростанню добробуту її громадян. Аналіз Індексу економічної свободи дає можливість визначити перешкоди і проблемні місця, які створює держава і які за умови обмеження свободи економічної діяльності стримують економічне зростання в країні.   (Повний текст матеріалу додається).   Департамент бюджетної політики та соціального захисту

Місце України в рейтингу "Індекс економічної свободи"

Індекс економічної свободи   Про індекс   Індекс економічної свободи (Index of Economic Freedom) – показник, який розраховується  для більшості країн світу з 1995 року та безпосередньо впливає на розвиток підприємництва і притоку інвестицій. Індекс економічної свободи оцінює рівень лібералізації взаємодії держави і бізнесу та порівнює обмеження і перешкоди на шляху економічної діяльності, до яких вдаються уряди різних країн. Логіка Індексу базується на ідеї Адама Сміта, згідно з якою добробут країни залежить від ступеня свободи ринку і свободи економічної діяльності в ній.

[ Детальніше: Місце України в рейтингу "Індекс економічної свободи" ]